Англія
Колись довано, коли я ще вчилася в школі, нас на два тижні водили в Англію по обміну. Це була моя перша поїздка за кордон, а перший млинець завжди нанівець.
Тоді не було цифрових фотоапаратів. У мене з собою було чотири плівки на 36 кадрів. Я їх настільки економила, що навіть до кінця не використала. Нема фото — нема спогадів. На жаль.
Зараз я була би щаслива стільки всього побачити, тим більше, в Англію важко патрапити, потрібна віза. Але тоді я була тупим підлітком, без жодного досвіду подорожей і можна сказати, що ту поїздку я зафакапила.
Перші враження від закордону. Польща: вау, автобан і квіточки, кафешечки на заправках. Німеччина: вау, автобан ще крутіший і міст над ним, щоб на інший бік перейти, хтось пішов їсти, а хтось в душ. Паром: чого так трясе? як би то не облитися? хоч би не ригати. О! білий берег, кажуть то Англія. Ну нічо, може назад погода буде краща, тоді пофографую. Іншосторонній рух: А-а-а-а!!! Ми всі розіб’ємся! В нас зараз хтось вріжеться! Лондон: шо блін? чому так брудно, чому стільки афроамериканців? Буде Біг Бен хоч зделеку видно? Ех, ні то ні. Брадфорд: ура, доїхали. Дві доби в автобусі то важко, ноги як сардельки.
Фото Брадфорду звідси. Цього я не бачила, лиш автостанцію. Не пам’ятаю абсолютно нічого. Фоток нуль.
Нас повезли жити по сім’ях. Особнячок двохповерховий, дві машини, свій садочок. Внизу кухня і вітальня, вгорі — спальні. Старше покоління виявилось найбільш нормальним, мої однолітки були дуже некомунікабельні. Про українців думали що ми з якогось затурканого села приїхали, питали чи в нас є телевізор (а в мене на той час навіть комп з 95 віндою був!). А ще я їм розказувала про історію Англії, яку нас вчили в школі, походження назв днів тижня, а вони такого навіть не знали.
Наступного дня нас шкільним автобусом повезли в школу. Англічани були ще так нічо, а от англічанки, які не слов’янського походження, не були симпатичними. Були майже усі плюс сайз, закомплексовані і з ним було взагалі нецікаво спілкуватись ні про що. У віці на наш 10–11 клас вони вчать додвати звичайні дроби!!! Це те що ми вчили у 5 класі.
Куди саме нас возили в котрий день, не пам’ятаю. Нехай перша розповідь буде про Шарлоту Бронте. Це як іноземців повезти у Моринці чи Нагуєвичі, у родинний маєток Шевченка чи Франка. Так, я знала що вона написала Джейн Ейр. Так, я навіть пару сторінок в оригіналі читала, а потім закинула. До речі, про Шевченка вони чули. Але не про того, а про футболіста.
Фото звідси.
Їздили у Йорк. Готичний храм дуже сподобався. В кадр не влізав, але то вже таке. Фото звідси. Поруч був сувенірний ринок. Дуже хотілося купити тарілку з королевою, але пошкодувала грошей. Шкодую про це. Кульчики привезла, досі їх маю.
Ще був замок у Скіптоні. Фото звідси. Замок як замок, запам’яталося що він був колись без шибок, прислуга гріла собою ліжка і когось в туалеті (дирка над водоймою) посадили на палю.
Англійська погода мені не сподобалася. Було дуже холодно, вітряно і мокро. Середина липня, а вдягалась я в футболку, светер і куртку і ще хотілося колготи під штани. Волосся ніколи не висихало.
Їжа мені теж не зайшла. Пам’ятаю, що мене годували жахливими вареними огірками, варенням з тюбика і їхній національний фіш-енд-чіпс — то гидота, якщо полити тими соусами, що вони поливають.
Їздили ми не лише в музеї та історичні місця. Також було трохи розваг. Я вперше покаталася на ковзанах. Навіть не знала що бувають криті ковзанки. Також вперше побачила imax, якийсь фільм про Єгипет. Було класно.
А ще потрапила в місцевий “діснейленд”, покаталася на кількох страшних гірках, а потім хіба в кімнату жахів і зоопарк гуляла. Найбільше “сподобалося” коли облили мене водою так, що хіба спідня білизна не промокла.
А ще мене дуже здивував паб куди можна дітям ще й в приміщенні церкви. Там настолки всякі грають.
Була одна піжамна вечірка. Ми допізна дивилися кіношки і спали потім у вітальні на підлозі. Замість подушки у мене була сходинка.
Український гумор англічани не розуміють. Просила скористатися пралкою. Питають навіщо. Кажу, що по сусідах попитала кому що попрати треба… Зависли. Дійсно, навіщо людям раз в тиждень пралка, у брудних трусах і шкарпетках треба ходити чи як? Потім просила праску. Теж питають навіщо? Шкарпетки прасуватиму… Зависли. Прийшлося зізнатися, що я у попрасованих футболках взагалі-то ходжу. Більше не жартувала.
Якось нас запросили на дискотеку. Додому. Без пацанів. З подушками танцювати. Діти господарів дому включили гостям музику і самі втекли на кухню серіал дивитися. Потім нас сварили за те, що ми з’їли фрукти, які лежали в тарілці на столі і що гучність трохи збільшили (бо сусіди а-я-я-й). Хоча то була ні не пізня годинна, ні не робочий час. Розігнали нас ще засвітла по домах.
Найбільший жах англічан — це ванна теплої води. Бо це капець дорого. Та мені якось все одно, що вам дорого, дві доби в автобусі, я помитися нормально хочу. Ви моїм батькам по телефону на такі суми наговорили, що вони півроку потім виплачували…
Назад їхати було не так класно. На паромі ми були вночі, знову нічого не пофотографувала. Німеччину якось швидко пролетіли. В Польщі уже почало трясти на автобанах, зате появилася нормальна їжа. Як же я скучила за борщем і варениками! А вже в Україні стало зовсім сумно: ями, розвалені будинки, городи (квіти біля будинків стали трендом значно пізніше). Не заздрю англічанам та англічанкам, які спочатку по обміну до нас приїжджали. Я б на їх місці дуже сильно налякалася куди я попала.
П.С. Кому сподобалось і хоче віддячити мені “кавою” — запрошую.
